Особливості вінків з Вінниччини 

Український віночок завжди був  неодмінним оберегом і окрасою кожної дівчини та символом нашої країни. Їх плели на всій території, використовуючи пахучі трави, яскраві квіти, різнокольорові стрічки та наділяли магічним змістом. При цьому у кожному регіоні дівоча прикраса мала свою назву. Так, на Чернігівщині їх називали теремок, на Гуцульщині — плетінь, косиця, на Переяславщині — гібалка, а на Поділлі — коробуля, лубок.  Існували й загальнослов’янські назви — вінок, вянок, перев’язка, чільце. Далі на vinnychanka.

Якими були весільні вінки

Вінок був невіддільною частиною українських весільних обрядів, про що свідчить пісенний фольклор. В цей день молода дівчина востаннє вдягала квіткову прикрасу, яку потім замінювала на хустку. 

Весільні вінки плели з живих квітів, де кожна травинка мала своє значення. На Вінниччині основу вінка складав барвінок, який символізував безсмертя людської душі, вічне життя та дівочу вроду. Переказували, що варто лише парубкові та дівчині з’їсти листочок барвінку, як між ними раптово спалахне палке кохання. Також барвінок символізував перехід в інше життя, неповернення. Адже молода переходить із статусу дівчини в статус жінки, яка назавжди покидає свою родину і стає частиною іншої, ніби “помирає” для свого роду, для дівочого світу. 

Також діяли заборони на використання у вінках “нечистого” зілля, наприклад, вовчих ягід, папороті чи дурману.

Обряд плетіння весільних вінків

Плетінням вінка, як правило, займались дружки та мати молодої. Вони збирались за день до весілля та виготовляли оберіг, який би захистив пару від негараздів, зокрема, чварів, заздрості, вроків, а також придав  молодим сили і здоров’я. 

Плетіння завжди починала мати. Вона складала три гілочки барвінку з трьома листочками на кожній. Посередині розміщували довшу та дві коротші — по боках та зв’язували всі ниткою, після чого передала старшій дружці. Далі над вінком працювали по колу. За усім процесом пильно спостерігала старша дружка, аби у вінок не потрапили надламані гілки, зів’ялі або з пожовтілими листочками, оскільки це могло наврочити нещастя молодій парі.

По завершенню плетіння кінці вінка з’єднували та клали на тарілку чи на хліб. Після чого приступали до плетіння вінка для нареченого. Барвінок використовували й для створення довгої гірлянди — долі, яку вішали на стіні біля пари. Залишками рослини прикрашали весільну кімнату. 

Готові вінки батьки молодої мали благословити. Їх цілували навхрест і проговорювали: “Бог благословить!” Після цього вони кланялись та дякували дівчатам, що прийшли на плетіння, а далі починались розваги з музиками.

Воскові вінки

Воскові вінки з’явились в кінці ХІХ  на початку ХХ століття.  Вони прийшли з Західної Європи і так сподобались українським дівчатам, що майже до кінця 1980-х років були чи не найбажанішою прикрасою на весіллі.

У піснях  восковий вінок майже не згадується, певно через новизну появи у вжитку. Лише в селі Наддністрянське було зафіксовано пісню “Ой розігрався сивий кінь, розігрався”, де співали: “Йа на Марійці восковий віночок. Хто ж то купував? – Іванко парубочок”. 

Варто звернути увагу, що назва “восковий” не завжди вказувала на виготовлення  вінків з воску. Переважно такі вінки робили зі стеарину та парафіну..

Майже на всій території Вінниччини вінок оздоблювали стрічками. В 1940-х роках широкої популярності набув “вельон”, який виготовляли з прямокутного клаптика білої прозорої тканини, іноді її заміняли тюлем. 

До кінця ХХ століття воскові вінки практично зникли. У весільному вбранні майже припинили використовувати етнічні компоненти, зокрема й вінок. Виготовлення воскових вінків в селах припинилося, культура носіння таких прикрас відійшла з її власниками. 

.,.,.,.