Жіночі головні убори минулого на Вінниччині

Головний убір в минулому відігравав важливу функцію у житті вінничанок. Крім захисної та оберегової функцій, він також підкреслював станову приналежність, вік жінки, а також завершував цілісність українського образу. Далі на vinnychanka.

Головні убори заміжніх жінок

До весілля дівчатам не прийнято було покривати голову. Тому вони прикрашали себе стрічками, тасьмами чи вінками. А вже після одруження доводилось носити хустки, намітки та очіпки. Жінки виготовляли їх самостійно різної форми. Наприклад у селі Іванів, Іванівська Слобідка, Янев Калинівського району чепці виготовляли у вигляді м’якої круглої шапочки, на шнурку, аби краще фіксувався до голови. Для Вінницької області притаманні вишиті очіпки у формі берета з округлим верхом, на якому гладдю вишивали рослинний орнамент вовняними нитками.

Також голову покривали каптурі, що є різновидом очіпка з круглим дном з кольорової тканини зі стінками по боках. Каптурі, як і чепці, могли бути різних відтінків, чорні або рябі. Під головним убором жінки збирали волосся у жгут на потилиці та скріплювали мотузочком. 

Святкові головні убори

Очіпки на свята прикрашались відповідно до територіальних традицій. Наприклад, у Селі Іванівська Слобідка, ідучи у гості, до церкви, у святкові дні, одягали білі каптурі, вишиті білими нитками. На доданок до нього могли одягати серпанок — прозора легка тканина, що має вигляд шарфа, через яку виднілась вишивка.

На обрядові заходи поверх чіпця завивали рантух — біла, тонка хустка; перемітку — полотно типу серпанка білого, сірого або чорного кольору з вишитими краями; нафраму — полотно схоже на намітку, але більш плотне. Перемітку (намітку) на Вінниччині використовували найчастіше. Убір був прикрашений білими рельєфними візерунками на світлому тлі. Для їх вишивки використовувались одночасно лляні, бавовняні та шовкові нитки, акцентуючи не на візуальності окраси, а на рельєфності вишивки. Орнамент розташовували не тільки з боків, але й робили декоративну смужку над чолом. Перед вдяганням намітки спеціально крохмалили та прасували гарячим, круглим каменем. При пов’язуванні центр пришпилювали шпильками, а два довгі кінці попускали донизу.

Існував обряд, що наміткою виряджали й хлопця перед шлюбом, що вказувало на його дорослішання. За день до весілля наречений відправляв до своєї обраниці гінців з двома калачами, пляшкою напою, наміткою, червоною хусткою і черевичками. На самому весіллі наміткою перев’язували руки нареченим, а потім нею покривали дівчину. Перший раз вона не погоджувалася пов’язати, оскільки не хотіла прощатися з дівуванням, другий раз також відмовлялась і тільки з третього разу дозволяла свекрусі намотати на себе намітку. 

Ту ж саму намітку з весілля й в родильних обрядах. На неї баба-повитуха приймала новонароджену дівчинку – щоб вона стала доброю господинею та мала довгий вік. Цю намітку зберігали впродовж всього життя.

Покривали не тільки наречену, а й вагітну дівчину, яка мала статеві стосунки без шлюбу і відповідно називали її “покриткою”. Покривати молодих дівчат могли лише заміжні жінки.

Поява хустки в українській культурі

Хустки в українському образі з’явились з другої половини ХІХ століття, замінивши намітки. Особливо цінувались шовкові та вовняні хустки, які зберігали у скринях і передавали з покоління у покоління. 

Хустки стали обов’язковим елементом у весільних обрядах. Під час сватання на знак згоди наречена старостам подавала рушники, мамі та нареченому — хустку, а батькові — сорочку. 

Зазвичай хустка мала бути білою, символізуючи дівочу цноту. Але традиції у деяких селах зазнали змін та дівчата стали використовувати червону хустку. Наприклад, у селі Білашки чи у місті Шаргород. А у селах Манівка та Вільшанка взагалі замінили на чорну.

.,.,.,.