Вишивання рушників є давнім українським звичаєм, який пройшов не через одне покоління та зберігається й нині. Вишиваний рушник не втратив свого значення в побуті, використовується в обрядах, ним прикрашають будинки, вівтарі та ікони в церквах. “Хата без рушника, що сім’я без дітей”, — казали в народі. Що правда майстрів вишивання стає дедалі менше. Вінничанка Надія Пірняк свого часу дуже переймалась питанням збереження культурної спадщини та доклала багато зусиль, аби зібрати подільські традиції та поділитись ними з наступними поколіннями, пише vinnychanka.info.
Як з’явилось захоплення рушниками
Пірняк Надія Борисівна родом з села Буша Ямпільського району Вінницької області. Після закінчення школи вступила до Вінницького державного педагогічного інституту на філологічний факультет. Отримавши диплом Надія пішла працювати у бушанську школу.
У 2004 році влаштувалась на роботу у Державний історико-культурний заповідник “Буша”, де й зустріла свого майбутнього чоловіка Олександра, який на той час був директором закладу. Працюючи науковим співробітником, Надія зацікавилась дослідженням рушників. Тому разом з Олександром вони почали пошуки рушників, килимів, якими поповнювали фонди заповідника.
Перший рушник
Завдяки щасливій випадковості Пірняки познайомились із гончарем Володимиром Слубським з села Довжок. Його дружина була майстринею з вишивки рушників, один з яких і подарувала Надії та Олександру. Він був виготовлений у техніці качалочкової гладі, став родинним оберегом Пірняків. Згодом зародилася ідея створення музею подільського рушника у Буші. Загалом Надія та Олександр Пірняки проробили багато роботи для розвитку зеленого туризму у їхньому рідному краю, приваблюючи щороку все більше відвідувачів.
Колекція рушників
Сама жінка не вишиває, проте докладає чимало зусиль для поширення та розвитку української вишивки. Збирала рушники всюди, де тільки можна, не могла навіть пройти повз базар, де бабусі продавали старенькі рушники. За своє життя Надії вдалось зібрати близько 300 подільських вишитих рушників. Основу колекції становлять рушники із Ямпільського, Томашпільського, Піщанського районів Вінницької області. Серед них були й рушники 50-70 років XX століття та вироби із сучасними візерунками, рушники оздоблені хрестиком, мережками чи качалочкою.
Для вишивання подільських рушників використовували яскраво-червоні, сині, зелені та чорні вовняні нитки, візерунок наносили за допомогою невеликих смужкових стібків однієї довжини. Внаслідок цього елементи набували рельєфної опуклості. Одному з найстаріших рушників понад 100 років, він був панським та сягав п’ять метрів у довжину. Надія знайшла його на ямпільському базарі.
Крім того, вінничанка також співпрацювала з українськими майстринями, разом з яким відтворювали старовинні узори на рушниках.
Подільські рушники — це магія
Найбільше Надія захоплювалась геометричними орнаментами, цікавими техніками та гармонійним поєднанням кольорів. Основними символами рушників були Вогонь, Повітря, Земля і Вода. Знайшовши новий рушник, Надія не ховала його в шафу чи скриню, він ще кілька днів лежав на видному місці, допоки вінничанка повністю не дослідить його. Вони допомагали краще зрозуміти історію та духовний світ пращурів. Далі рушники необхідно було відіпрати, накрохмалити.
Крім геометричних елементів, на рушниках також зустрічаються зображення людей, птахів, зірок та дерев. Окремої уваги заслуговує образ жінки, що є одним найдавніших в українській орнаментації та відтворює символіку культу “богині-берегині”.
