Свято Маланки назване на честь преподобної Меланії Римлянки, день пам’яті якої припадає на переддень Нового року за старим стилем — 13 січня. В цьому святі українці змогли поєднати дохристиянський та християнський обряди. Більш незвичною назвою сьогодні є Щедрий Вечір. У переддень свята, кожна господиня приготовляє випікали „книші“. На Маланку готували святкову вечерю, яку також називали Щедрою, адже страви на столі не були пісними: тут були й кутя, і ковбаси, й холодець, і шинка. Далі на vinnychanka.
Культура його святкування відрізнялась не тільки в окремих областях України, а навіть в районах та селах. Переважно молодь у масках або без них усю ніч щедрує, водить “козу” та переодягненого на Маланку парубка. Або, навпаки, дівчина або жінка могли переодягнутися у чоловіче вбрання, як образ “Василя”. Серед головних осіб у святкуванні також брали участь дід, баба, циган, циганка, коза та чорт.
Як з’явилось свято Маланки
За часів язичництва існувала легенда про богиню Ладу, що мала сина та дочку, яку звали Маланкою, бо вона була така мила й чарівна. Одного разу, поки Князь-Місяць був на полюванні Маланку викрав страшний змій. На її визволення поїхав богатир Василь, який згодом й одружився з нею. Відтоді вони разом ходять на Щедрий вечір поміж людьми й сповіщають про прихід Нового року. Звідси пішла й назва – Василів вечір або свято Маланки.
Як вдягались на Маланку у Вінницькій області
На жаль, за часів радянської влади святкування таких свят було частково забороненим, й в деяких регіонах традиції та навіть згадки про них не збереглися. Проте де-не-де на заборону не зважали та святкували Маланку.
У селі Тополівка Теплицького району парубки переодягалися в циган й виходили на вулицю. Свято розпочиналось, коли чоловік перевдягався у дівчину, закутувався у хустину з клаптів тканин намотував ляльку та носив її наче дитину, випрошуючи гроші, солодощі чи тканину, щоб її пеленати. Вже після того долучались й інші, приїжджали навіть з сусідніх сіл.
Брали участь хлопці від 17 до 25 років. Вони створювали яскраві образи, за якими їх неможливо було впізнати. З тканини робили маски, вдягали кожух, підперізувались соломою й навіть робили із соломи горби. Називали їх циганами, бо дуже були на них схожі.
Як у перехожих випрошували солодощі та гроші
Головним атрибутом були батоги, завдяки яким вони могли “заробити”. Коли темнішало, цигани виходили на “полювання”, на вулиці вони лякали перехожих, які потім від них тікали. Кого доганяли, починали “підковувати” батогом, допоки ті не спробували відкупитися. При цьому рідко давали гроші, частіше відкуплялись цукерками, горіхами чи чаркою горілки. А коли вже напивались, то діставалось усім.
Били по плечах та ногах. В цій грі також могли помститися коханій, на яку ображалися, сусіду чи товаришу, з яким щось не поділили. При цьому не було жорстокості, ніхто ні на кого не ображався. Навпаки односельці спеціально виходили на вулиці, аби втікати від циганів з батогом, по сніжних заметах та веселитись.
Після таких гулянь на вулиці була не одна зламана огорожа. Бо хлопці міцні й, коли перестрибували чи опирались на тин, вони ламались. Оскільки всі були у костюмах, їх не можливо було впізнати й звинуватити. Тому на ранок господарі займались ремонтом огорож.
А ось у селі Шевченково, Барського району, вулицями ходили не цигани, а діди, та замість бити батогом всіх вимащували сажею або жіночою помадою, але від того теж можна було відкупитись. Обов’язково діди відвідували домівки дівчат та співали святкових колядок та щедрівок, після чого їх частували.
На жаль, десь в середині 1970-х років свято втратило свою актуальність.
