Катерина Михайлівна Девдера – вінницька поетеса і перекладачка. Народилася у селі Качківка, Ямпільського району і закінчила Вінницький державний педагогічний університет. Членкиня Національної спілки письменників України. Авторка книг віршів «Співприсутність», «Літери і стихії», «Листи до Майстра» та жінка, яка не уявляє свого життя без поезії. Вона розказала свою історію журналістці нашого видання vinnychanka.info.
Як Ви зрозуміли, що писати це дійсно те, чим хочете займатись у майбутньому? І як відреагували батьки на Ваш вибір?
Письмо дарує мені радість і відчуття свободи. Я просто не можу бути вповні щасливою, коли довго не пишу віршів або хоча б якихось нотаток. Усвідомлення цього прийшло поступово. У дитинстві й підлітковому віці я любила читати, писала вірші, вела щоденники.
Мені поталанило з оточенням: мій тато – вчитель української (який сам чудово пише ), мама – бібліотекарка, дуже тонка натура. Крім того, я виросла в Качківці (це село на Вінниччині), де мешкає поет Віктор Дячок. З мого підліткового віку ми багато спілкувались по телефону. Я дуже хвилювалась спершу (адже розмовляю з поетом!), а з часом отримала від Віктора багато підтримки. Коли ж почала навчатись у Вінницькому державному педагогічному університеті, познайомилась ближче із другом мого тата, письменником і перекладачем Віктором Мельником. Він заохотив мене перекладати з польської (мініатюрні верлібри краківської поетки Божени Боби-Диґи). Він же допоміг податись на державний грант для видання першої збірки віршів «Співприсутність». Так, крок за кроком, я усвідомила, що письмо важливе для мене…Загалом «бути письменником» – це робити багато маленьких кроків.
Мої батьки, можливо, мріяли крадькома, що хтось із їхніх дітей стане заможним банкіром, але вони самі великі романтики, тому мій вибір поважають і підтримують, як можуть.
Розкажіть про свій перший досвід письменницької діяльності
Я не знаю точно, скільки мені було років. Може, сім або вісім. Був травень, а може, початок літа. Починалась гроза. Я пригадую небо, вкрите фіолетовими хмарами. Пригадую, як тремтить віття і листя верб (біля нашого дому був парк). Я ходила серед тих дерев і було це відчуття – вітру, могутності грози, яка от-от надійде. Коли я повернулась додому щось занотувала і назвала це «мій перший вірш». Слава Богу, текст загубився. Утім згодом таких віршів стало більше, мама надрукувала їх на друкарській машинці й відправила у журнал «Барвінок». Один з тих віршів опублікували. Мабуть, то й був мій «перший досвід письменницької діяльності».
Чи спіткали Вас перешкоди на шляху до своєї мрії та які саме?
Не знаю, чи можна називати це «перешкодами». Були якісь непройдені співбесіди (я не вступила на «літературну творчість» в університет Шевченка, й переживала це у шістнадцятирічному віці дуже болісно – думала, що то ознака моєї нездарності). Однак мені здається, що чимало митців мають власні внутрішні перешкоди: якісь зранення, невіру в себе, знецінення власної творчості. Тому писати часом, як іти проти вітру, якого ніхто не бачить і не відчуває…Тому так важливо мати коло тих, хто щиро підтримає.
Мені лише 31 – для письменника це небагато насправді. Мені ще йти і йти до зрілого й глибокого письма. Хочу сказати отож, що я іще на шляху до своєї мрії. Я ще в дорозі.
Що або хто Вас надихає? Де шукаєте ту саму письменницьку “музу”?
Усе надихає. Чесно.
Зоряне небо. Ранкове світло. Запах грибів. Кольори листя на деревах восени. Листопад. Птахи (у парку поруч з моїм будинком оселився білосніжний голуб – він походжає серед своїх сивих товаришів і здається мені посланцем із Нангіяли). Церковні літургії зі співом хору. Звуки органа. Дзвони Михайлівського… Дощ. Ситуація, коли забуваєш парасолю і треба пробігти якусь відстань дуже швидко. І біжиш, і смієшся, бо це так гарно. Зустрічі з друзями. Запах булочок з корицею. Кава (фільтр-кава, мабуть, найбільше). Нові блокноти. Коли йдеш у магазин із канцелярією і виходиш із кількома зошитами, блокнотами, клейкими аркушами для нотаток. Гуаш. Люблю малювати пальцями. Брати якісь яскраві кольори: червоний, зелений, жовтий, блакитний і просто бавитись, наносячи фарби на цупкий папір…Люблю співати народних пісень і маленьких молитов із пісенника «Тезе». Люблю співати з рідними, з подружками. Надихають в’язання шарфів спицями. Муркотіння кота. Класична музика. Пісні рок-гурту “Vivien Mort”. Часом надихають навіть підслухані розмови. Випадкові написи на рекламних щитах.
Насправді життя неймовірно красиве, якщо бути вдячним і уважним до див. І зосереджуватись на них. І надихатись. Тоді «муза» сама знаходить нас.
Хто для Вас сучасний читач?
Мій сучасний читач – це людина, яка багато відчула й мислить про пережите. Людина, яка шукає Бога, хоч може, не завше називає Його саме так. Це людина, для якої важать слова «любов», «творчість», «свобода», «радість» і «людяність».
У письменників є теми, яких вони не торкнуться за жодні гроші чи популярність. Чи є у Вас такі табу?
Я не маю списку табу, але не хотіла би лаятись, хай навіть це додасть правдоподібності мовленню героїв. Маю на увазі саме нецензурну лексику…Бажала б уникнути надто детальних еротичних сцен, які будуть когось розпалювати або спонукати до легковажних вчинків. Загалом про своє письмо зараз думаю, як про щось, що може залишитись і що мої малі племінники читатимуть, коли виростуть. І тоді ставлю собі питання: а що я хочу, щоб вони читали? Чи справді потрібні ці роздуми на пів сторінки про оголене тіло? Або якщо навіть пишу про щось разюче й неприємне – роблю це для ефекту чи це правда, яку мушу сказати?
Це складне питання – бо воно про відповідальність письменника. Думаю, коли буду зрілішою, зможу відповісти чіткіше.
Чи можете дати кілька порад з власного досвіду письменникам-початківцям?
Дам одну: купіть паперову або електронну книжку «Шлях митця» Джулії Кемерон – прочитайте, виконуйте сумлінно протягом двох з половиною місяців усі завдання, навіть якщо спочатку вам здаватиметься, що це все нісенітниці, і боротись за вашу мрію стане куди легше. От побачите.
Джерело: фейсбук Катерини
